Delo

БРЕХУН З ЛИТОВСЬКОЇ ПЛОЩІ

27 жовтня 2012 у нас була чудова нагода спілкування. Із Загреба приїхала група акторів на чолі з паном Алексою Павлешін. Незважаючи на похмурі пророкування метеорологів, виконавці принесли нам з собою прекрасну погоду та сонце. Вечір включав в себе виставку фотографій і малюнків дерев'яних церков в Україні та сучасну українську драму Олександра Ірванця «Брехун з литовської площі». Все це – завдяки старанням Моніки Врховнік-Хрібар, Ольги Мороз, Андрія Гевки, Божидара Салай та інших. Я хотів би подякувати пану Божо Салай, представнику знаменитого італійського ресторану Мір'є, який разом з колегами дуже старався, щоб міжнародній творчій групі запропонувати страви та напої інтернаціональної кухні.

При проведенні такої великої культурної події хочеться підкреслити гарну і коректну роботу молодих дам – Моніки та Ольги. Обидві залишили свій незабутній слід у підготовці та реалізації проекту. Співпраця з усіма, хто тим чи іншим чином сприяв проведенню заходу, була для мене дуже приємною і творчою. Ми мали нагоду побачити чудові українські народні костюми Західної та Центральної України. Познайомились з Іриною Станкович, яка є відомим визнаним українським хореографом, що займається балетом і танцями. Пані Ірина вже багато років проживає в Словенії і дуже багато зробила на ниві танцювального мистецтва.

Навіть гості із Загреба були схвильовані тим, що бачили. Пані Моніка і Ольга дійсно постаралися запропонувати нам багато позитивної енергії. Ми дізнались, що мешканці Дому для людей похилого віку Фужини молоді серцем та мають велике бажання дізнаватися про щось нове. Ми зичимо їм багато творчих, щасливих і здорових років. Особлива увага повинна бути приділена похвалі пані Моніці Хрібар-Верховнік, яка окрім технічної підтримки потурбувалась про відмінну закуску та спілкування, та Ользі Мороз, яка подбала про закуску і знаменитий український напій «Хлібний дар». Захід відвідали численні почесні гості. Своїм візитом нас удостоїли працівники посольства України в Словенії на чолі з пані Наталією Фіалкою. Серед глядачів була представниця Львівського університету ім. Івана Франка, доктор медичних наук, пані Мар'яна Климець... Дерев'яні церкви привернули увагу нашого греко-католицького священика о. Михайла Харді.

Про виставу та автора:

Це драма Олександра Ірванця, який народився 24 січня 1961 року в Львові (Україна) і виріс у Рівному. Закінчив середню школу (1980), вивчав літературу в Інституті літератури в Москві (1989) та аспірантуру при Інституті літератури Академії наук України. Опублікував збірку з п'яти вистав, опублікованій у видавництві "Смолоскип" в Києві 2002-му. Вистави були перекладені на німецьку, польську і хорватську мови та поставлені в містах Штутгарт, Лейпціг, Люксембург, Алмати і в Україні (Харків та Київ). Як поет, драматург, письменник і критик вважається одним з найталановитіших представників українського авангарду. Вісімдесяті/ дев'яності роки позначені повною свободою вираження думок, критичним та іронічним ставленням до дійсності та особистої свободи і народу. Високо цінований з боку критиків і читачів - особливо серед освіченої молоді.

Зміст вистави:

Одного літнього вечора, в 199 *р. на литовській площі в Любліні (Польща) відбулась випадкова зустріч головних героїв драми. Почався незвичайний діалог, в якому кожен має свою власну уяву про співрозмовника. Їх слова виникають без роздумів, спонтанно. Все, що вимовляється, є побаченим і пережитим крізь призму повсякденності. Переплітаються різні історії. Кожен з героїв має свій власний спосіб сприйняття сьогодення. Всі разом вони розмірковують на актуальні теми, такі як - "Солідарність", перебудова, крах комунізму, незалежність держави та нації. Все це - в контексті створення нового Європейського Союзу. Під час цієї раптової і випадкової зустрічі спалахне іскорка любові. На перший погляд це почуття здається багатообіцяючим, таким, що триватиме довго, але врешті-решт воно починає згасати ... Все це закликає нас знайти зв'язок із сьогоденням.

Мої враження від вистави:

Виставу я мав честь бачити вдруге. Тепер у мене була та перевага, що я був одним з організаторів виступу в Словенії. На початку те, що відбудеться, представили Ольга, Моніка та Алекса. Кожен з них говорив мовою країни, з якої він родом - словенською, українською та хорватською.
І одразу – початок. Мої враження дуже позитивні і незабутні. Мені здалося, що члени групи доклали ще більших зусиль щоб донести глядачам думки шановного Олександра Іранця. Глядачі дуже позитивно реагували та з задоволенням очікували, що трапиться далі. Незважаючи на мою співпрацю при перекладі вистави на словенську мову, я з нетерпінням чекав, щоб дізнатися, що нового нам скажуть актори. Молодці, продовжуйте в такому ж дусі! Ваші ролі вам дуже пасують. Ви навчились словенській мові. Бережіть вашу єдину даму Славіцу Павлешін, яка вклала у виставу свою незабутню особистість. Слова з уст ваших звучать дуже добре. Окрім того ви чудово опанували мистецтво жестикуляції. Вам вдалось приблизити глядачам незнайому Україну та її створення. Я пишаюся тим, що нам вдалося об'єднати, за словами Моніки Врховнік-Хрібар, три країни і три культури.

ТОВАРИСТВО УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ЗАГРЕБІ

ТЕАТРАЛЬНА ГРУПА

Олександр Ірванець (Україна)

„БРЕХУН З ЛИТОВСЬКОЇ ПЛОЩІ“

(БАГАТОМОВНА ТЕАТРАЛЬНА ВИСТАВА В ДВОЇ ДІЯХ)

Перекладено із польсько-українсько-російського оригіналу відповідно словенською, хорватською та сербською мовами

Режисер: Алекса Павлешін

Ролі:

ВОНА – Славіца Павлешін

ОН – Алекса Павлешін

Міліціонер Ткачик – Владо Лагура

Брокер – Брані мір Сук

Жебрак – Філіп Побран

Голос радіоведучого – Богдан Віславські

(Нові Сад, Сербія)

Голос музичного критика В. Романюка – Штефіца Бороденько

(Прнявор, BiH)

Переклад, сценографія, костюми та звукові ефекти - Aleksa Pavlešin

Суфлер, звукооператор та відповідальний за реквізит – Філіп Побран

П О Д Я К И

Товариство української культури висловлює подяку всім, хто допомагав при реалізації та постановці театральної вистави, а також нижче перерахованим sodelavcem:

- Проф. Oleksandru Irvancu (суржик)

- Док. Tetyani Fuderer (суржик та російська мова)

- Дар'ї Павлешін (українська та російська мова)

- Карле Заважкому (польська мова)

- Андрію Гевці з Любляни(словенська мова)

- акад.. актору Андрію Тун'їчу

Велике спасибі акторам, ведучим та всім тим, хто подарував чи позичив театральний реквізит.

Подяку висловлюємо також

гостинним господарям вистави -

Дому людей похилого віку Фужини

Отже, початок був такий:


Моніка Врховнік Хрібар та Олекса Павлешин	Олекса Павлешин i Євген Перпишин	Олекса i Славіця Павлешин

Молодший Андресс та його мама Івана	Бранімір Сук i Філип Побран	Олекса, Славіця і Владо Лагура

Завддання для кожного	Моніка та Олекса - конверзація	Ольга Мороз i Моніка Врховнік Хрібар

Делегація Посольства України	Мед призначений священик о. Міхайло Гарді	У красивому українському від центральної Україні

Закуска і горілка	о. Міхайло Гарді буде перші дегустатор	о. Міхайло Гарді i Йоже Шімец

У напруженій та очікуванню	Андрій	Валерій і Міхайло - члені Посолства

Андрій Царенко і Наталка Фіалка	Моніка і о. Міхайло Гарді	Моніка - говір словенською мовою

Ольга Мороз - говір словенською мовою	Аудиторії вже підготовлені	Говір режісера

Олекса Павлешин	Початок представи	Славіця Павлешин

Розмова	Загроза	Публіка

Бранімір Сук -	Як маєш у торбі - сідай на горбі ...	Горілка та ковбаса

I пчалася короткая любов	Хтось за дверми?	Контроль документів!

Брехун вже забув брехати	Пилип та Славіця	Кульмінація

І що зараз?	Закінчено	I все буде добре ...

Наш дорогая Maріяна Климець зі Львова	Кароліна та її вчительa	Для кожного - щось доброго

Подорож до м. Загреб - 18 грудня 2011

Дорогі друзі!

На запрошення г-н Oлексe Павлешина, керивника Товариства за українську культуру, представники Товариства українців в Словенії, вирушили в м. Загреб з метою подивитися на багатомовну драматизацію українського письменника Олександра Ірванеця під назвою «Брехун з Литовської Площі». Драматичний спектакль відбувся в Культурному центрі Національного університету Дубрава в Загребі.

При цьому хочу підкреслити, що основним організатором всіх подій і підготовки цієї драми є діло пана Oлексe Павлешина: перекладач, режисер, актор, організатор і редактор музики та ефектів сцени. Підкреслити треба ще що все це було здійснено за підтримкою його дружини Славіца Павлешин, родиною та друзями. Про все треба відверто сказати що пан Павлешин із всю працю і зусиллями зробив багато більше ніж ми собі уявляли. По всьому тексту, який був оригінальним написаний польською, українською, російською та суржику (ненормірана мова - суміш української та російської) мовами. Все разом, цілий текст п’єсі нараз з'явився (симетрично) на декількох мовах колишньої Югославії: хорватська, словенська, сербська і хорватська (суміші). ЩИРО ДЯКУЄМО ПАНЕ ПАВЛЕШИН! МОЛОДЕЦЬ!

А тепер до сутті;

ДРАМА «БРЕХУН З ЛИТОВСЬКОЇ ПЛОЩІ» СТАЛАСЯ В НАСТУПНИХ ФОРМАТАХ:

Режисер: Олекса Павлешин

Актори:

ВOНA - Славіца Павлешин

ВІН - Олекса Павлешин

Поліцей Ткачик- Владо Лагура

Брокер - Бранімір Сук

Бродяга – Філип Побран

Сюжет драматичної події виглядає наступним чином:

Одного разу, літнім вечором, в році 199*, знаходяться на ринку Литви в Любліні (Польща), учасники драми. Нараз все почалося і виникають незвичайні діалоги в якими кожний учасник представляв свої інтереси і зі співрозмовниками розмовляв по-своєму. Цікаво те що слова кожного з них приходять дуже природно. Все, що вимовляється було вже побачено та пережито крізь призму повсякденних подій. Тут переплітається і показує як ці люди думають і як кожен з них має свій власний спосіб розгляду сьогодення.

Всі разом розглядають про дуже важливі актуальні питання, наприклад: "Солідарність" Перебудова, крах комунізму, незалежності національних держав, і т.д.. Все разом є у зв'язку з появою нових країн у Європейському Союзі. У цей раптової та несподіваної зустрічі з’явиться короткострокова любов. На перший погляд здається, що любов є дуже перспективна, але це буде тривати коротко і врешті-решт вона починає зникати ... Найбільші проблеми виникають у подіях минулого, які мають невпинно зв'язок із сьогоденням ...

Драматична робота нерозривно пов'язана з музичними ефектами. З моменту вступу в глядацький зал, ми почули "музичної медитації Європи", то є. короткі послідовності класичної та народної музики: Моцарт - Цариця ночі Aria (Чарівна флейта), Боккеріні - Менюет; Перселл - Te Deum, Бах - Токата і фуга ре мінор, Альбіноні-Адагіо соль мінор; Берліоз - Te Deum, Шопен - героїчний оп полонез. 53, Родріго - Aранюешкій концерт, Сарасате - Циганські мелодії, Оффенбах - Barcarola; Greeg - Solvejgina пісня з "Пер Гюнт», Сметана - Влтава, Бетховен - 5-а симфонія, Вагнер - Kas Валькірія, Лілі Марлен, Верді - Єврейський хор опери «Набукко», Верді - Циганський хор опери "Трубадур" Ф. Ліст - 2 Угорська рапсодія; Hačaturjan - Танець з мечами; Бріттен - Військовий реквієм, Гендель - Алілуя, Равель - Болеро, Вівальді - Весна, Брамс - п'ятий Угорський танець; Штраус - Марш Радецького, Фінляндськф полка, Тум-балалайка; Сіртакі, Satra - Satra; Лисинський - Хор хорватк з опери "Porin" Орф - Карміна Бурана, Шуберт - Аве Марія.

На цьому заході, г-н Павлешин від імені Товариства української культури подякував всім, хто допомагав у здійсненні і реалізації першої драми української національної меншини в Хорватії. Він підкреслив що це тільки відбулося в останніх 70 років (можливо, навіть у цілому віку). Окреме спасибі автору Олександру Ірванецю, якій не вимагав будь-якої плати. Спасибі також всім наступним колегам:

- Професору Олександру Ірванецю (суржик)

- Доктор Тетяні Фудерер (суржик та російська мова)

- Дарії Павлешин (українська та російська мова)

- Карлу Завацкому (польська мова)

- Андрію Гевці з Любляни (словенська мова)

- Акад. актору Андрію Тунїч

Зі сказаного випливає, що настало щось дуже гарного та несподіваного котре заслуговує уваги більш широкої аудиторії. Всі котрі бачили і чули думаємо що для сучасного спостерігача є все актуальне та цікаве. Всі гравці працювали і виконували свої обов'язки належним чином. Кожна заявка сяяла на сцені, і ми всі з нетерпінням чекали, що буде в новій. Хоча всі говорили, що головну роль грає пані Славіца Павлешин яка дійсно проводила значну частину, на мій погляд, кожен з цих гравців показав, що знає і старався показати ще кращий спосіб. Бажаю ще подати високу оцінку пану Павлешину i пану Владо Лагурі за навчання та інтерпретацію текстa словенською мовою.

Особливо хотів би віддати належну похвалу щодо спонтанної реалізації декотрих уривків котрі достойні великих гравців. А саме цікаве що буле акторами чоловік і яго дружина: Олекса і Славіца Павлешин. Відомо що вони проводять багато часу разом і кожен день займаються з різними проблемами. Але на сцені вони діяли як ніби дійсно вперше зустрілися.

Слід зазначити також, що в театрі гра складається не тільки з тексту, ціла інтерпретація також має інші важливі значення, наприклад, особи та їх фізичні мімікрії. Для всього даю дуже хорошу оцінку. Правда що для виконання треба ще щось додати або уточнити, але слід зазначити, що це перша прем'єра. Все можливо ще набагато виправити і доопрацювати.

Все разом тривало близько години, так що врешті-решт, ми навіть не знали, що це вже було скінчено. Це значить що ми хотіли ще дивитися та слухати. Але більше не було ...

Тому ми пропонуємо, гай вище зазначена гра повторюється ще багато разів вдома і за кордоном. У Словенії ми вже зацікавлені і чекаємо. сподіваємося що ми цю п’єсу побачимо ще раз ...

м. Любляна, 19 грудня 2011 Щиро ваш: Андрій ГЕВКА

Ще декотра фотографія:


Драгіца і Андрій	Микола і Андрій	Славіца і Олекса - ВОНА І ВІН

Він читає газету	Вони танцюють	Закоханця ...

Вона і Він	Бранімір Сук і Славіца Павлешин	Кінець представи

Андрій пише думку про драму ...	Микола таксами	Олеса із друзями зі Словенії

Поки – до побачення - в наступний раз, будемо чекати на драму під назвою: «Брехун з Литовської Площі»,

День Соборності України

22 січня в Україні відзначається 91-а річниця проголошення Акта злуки Української Народної та Західно-української Народної Республік.

22-го січня 1919 року на Софійському майдані Києва у присутності керівництва УНР, представницької депутації ЗУНР, делегатів Трудового конгресу, духовенства, військової старшини було проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. Ця дата вкарбувалася в історію України національним святом - Днем Соборності.

Українська соборницька концепція базується на міцних історичних, правових і теоретичних засадах. Ідея всеукраїнської єдності, соборності України ніколи не полишала український народ, її витоки беруть початок з періоду Київської Русі, Галицько-Волинської держави, визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, Гетьманщини.

Ідея єдності нашої держави здійснилася лише на початку двадцятого століття. 22 січня 1918 року Центральна Рада, Уряд якої очолював Володимир Винниченко, проголосила четвертий Універсал, за яким „Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Восени 1918 року, після розпаду Австро-Угорської імперії, утворилась Західноукраїнська Народна Республіка з центром у Львові. Це давало можливість здійснити подальший крок – об’єднати всі українські землі під національним прапором.

Вже 1 грудня 1918 року члени Ради державних секретарів ЗУНР у Фастові уклали передвступний договір з Директорією УНР. 3 січня 1919 року Національна Рада УНР схвалила закон про об’єднання ЗУНР з Українською Наддніпрянською Українською Народною Республікою в єдину Народну Республіку. Проголошення злуки були призначено на 22 січня 1919 року, тобто першу річницю проголошення четвертого універсалу про повну незалежність України. Цей день було проголошено всенародним і державним святом.

Таким чином, урочистим підписанням Акту Злуки УНР та ЗУНР уперше в новітній історії було зроблено серйозний крок до об’єднання більшості етнічних українських земель у єдине державне утворення.

Остаточна ратифікація Акту Злуки планувалася на засіданні Установчих зборів (українського парламенту), які так і не були скликані. На той час УНР припинила своє існування. Вже через два тижні після проголошення Акту Злуки Уряд України змушений був залишити Київ, а трохи пізніше і територію України. Потенціал, закладений в документі, так і не був до кінця реалізований. Цьому перешкодив ряд обставин, як внутрішніх, так і зовнішніх. ЗУНР впала під натиском польських військ, а територію УНР захопили більшовицькі війська.

Українська держава, що існувала з 1917 по 1919 роки, була втіленням української національної ідеї.

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став сильним виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації.

Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним незаперечним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.

Об’єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання. Об’єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси.

Об’єднавча акція 1919 року залишила глибокий слід в історичній пам’яті українського народу. Акт Злуки 22 січня 1919 року - подія великого історичного значення. Навіть залишившись тоді нереалізованим, ідеал соборності українських земель упродовж багатьох десятиліть виступав визначальним чинником національної консолідації, територіального й духовного єднання, спадкоємності історичної державницької традиції. Цілісність етнічної території стала фундаментальною підвалиною відродження сучасної незалежної, соборної України.

Щороку 22 січня ми відзначаємо День Соборності, який є нагадуванням про те, що сила нашої держави – в єдності. Лише спільними зусиллями ми можемо збудувати духовно й економічно багату країну.

Посольство України

в Республіці Словенія

Українсько-шведський союз 1708 року (історична довідка)

Гетьман Іван Мазепа, прагнучи визволення України з-під влади російського царя шляхом укладення угоди зі Швецією, добре розумів, що шлях до такої угоди є дуже довгим і нелегким. Коли півстоліття тому Б.Хмельницький та І.Виговський почали домовлятися зі Швецією, українська козацька держава, внаслідок національно-визвольної революції й військової перемоги над Польщею, була незалежною державою, що провадила цілком самостійну зовнішню політику, вістря якої було скероване проти Польщі. Зовсім інша ситуація була на початку XVIII ст. – Україна була під зверхньою владою московського царя й змушена була воювати проти Швеції на боці Москви. Тим часом і Швеція, і Московщина були в союзі з Польщею: перша — з Польщею Станіслава Лещинського; друга — з Польщею Августа II. Отже, шлях української політики до Швеції йшов через Польщу.

Цьому на перешкоді був союз авґустівської Польщі з Росією. Але ситуація різко змінилася, коли 1706 р. внаслідок Альтранштадтської угоди Король Август зрікся польської корони і Польща фактично перейшла до шведського табору, а більшість польських маґнатів визнала Короля Станіслава Лещинського. Це, очевидно, підсилило пропольські («гадяцькі») настрої серед старшинської верхівки, але разом з тим збільшило небезпеку польських зазіхань на українські землі, яку Мазепа чітко розумів. Саме в цей момент виникла потреба змінити дотеперішню тактику гетьманської дипломатії: зберігаючи лояльно зв’язок з Росією, посилити переговори зі Станіславом Лещінським, щоб, на випадок перемоги польсько-шведської коаліції, домовитися з Польщею про забезпечення державних прав України в системі Речі Посполитої; а водночас — і це було нове в політиці Мазепи — нав’язати стосунки безпосередньо зі Швецією. Останнє найбільш цікавило Гетьмана, але вимагало якнайбільшої обережності і найсуворішої конспірації. Віднині шлях до Швеції йшов саме через “станіславівську” Польщу, і не дивно, що головним завданням гетьманської дипломатії в 1706-1707 рр. було завершити переговори зі Станіславом Лещінським, розпочаті ще у 1704 р., під час перебування Гетьмана на Правобережжі.

Станіслав Лещинський незабаром після своєї коронації, яка відбулася у Варшаві 4 жовтня 1704 р., надіслав (у жовтні того ж року) свого посланця, шляхтича Вольського, до Мазепи, який стояв тоді під Замостям. Гетьман, щоправда, не скористався його пропозицію, затримав Вольського, а листи Короля відіслав до Москви. Але в листопаді 1705 р. відновлюються зносини між Станиславом і Мазепою. Це сталося після Варшавської угоди 1705 р., яка в пункті 8 передбачала поверненню Польщі “втрачених нею східних земель”, тобто Лівобережжя України (Гетьманщини). Гетьман, який перебував тоді в Дубні, близько познайомився і покумився в Білій Криниці з княгинею Ганною Дольською (першою дружиною князя Вишневецького). Княгиня була рідною тіткою Станіслава Лещінського, й вона стає головним посередником у подальших переговорах Гетьмана з Королем Станіславом, а згодом і з Карлом XII, з яким Дольська була знайома особисто.

Нарвський договір 1704 р. між Росією і Польщею був підтверджений 30 березня 1707 р. у формі взаємних ґарантій. Не відкриваючи тим часом старшині своїх справжніх намірів, Мазепа домовлявся з Лещинським про об’єднання України з Польщею й Литвою на засадах Гадяцької унії. Питання про це принципово вирішене було вже у вересні 1707 р. У шифрованому листі княгині Дольської, одержаному Мазепою у Києві 16 вересня 1707 р., був укладений також лист від Станіслава Лещинського, в якому Король обіцяв «прийняти козаків по-батьківськи та задовольнити їх бажання».

Ці переговори були завершені десь на початку 1708 р. укладенням формальної угоди між Гетьманом і Королем Станіславом Лещинським.

На підставі цієї угоди Україна мала злучитись з Польщею як Велике князівство на таких самих основах як Велике князівство литовське, в його склад мали ввійти Правобережжя та Лівобережжя з Сіверщиною.

Угода зі Станіславом Лещинським була важливим тактичним маневром Мазепи, що мав неабияке значення для тогочасної української політики. Передусім ця угода виводила Україну з антишведської коаліції й бодай формально забезпечувала її від воєнної руїни на випадок переможного руху шведів на схід.

Карл XII спочатку дуже обережно, навіть негативно поставився до справи переговорів з Гетьманом Мазепою, який був загальновідомий як прихильник Царя Петра І та його зовнішньої політики. Так чи інакше Мазепа щільно пов’язував українсько-польську угоду зі своїми планами союзу зі Швецією.

Договір Мазепи зі Станіславом Лещинським дуже вплинув на ставлення шведського Короля до пропозицій з боку Гетьмана. З одного боку, перехід Мазепи на бік Швеції позбавляв Петра І допомоги українського війська, яке з самого початку Північної війни билося на різних фронтах проти шведів. З другого боку, це створювало загрозу запіллю й комунікаціям російської армії. Але основне, зі шведського погляду, полягало у нібито «добровільному» приєднанні України до Польщі, якій це обіцяв Карл XII в 1703 році, в разі відмовлення її від будь-якого зв’язку з антишведською коаліцією.

Союз України зі Швецією мав за собою поважну історичну традицію. Українські державні діячі, й насамперед Гетьман Мазепа, докладно знали про дружні стосунки України зі Швецією в часи Богдана Хмельницького й Івана Виговського.

Перші спроби Гетьмана Мазепи нав’язати безпосередні зносини з Карлом XII належать до 1706 р. Карл XII віддавна, а особливо після завоювання Польщі й Саксонії, задумував похід проти Москви. Від цього походу взагалі, й зокрема від того чи іншого його напрямку (через Україну чи обминаючи її), багато залежало для України й політики Гетьмана Мазепи. Це питання набуває особливої актуальності в 1707 р., коли пожвавлюються українсько-шведські переговори.

Як було відомо Мазепі, Король Швеції мав вирушити із Саксонії до Польщі, а звідти просто на Москву; коли б Цар, уступаючи, пішов десь набік, то Карл XII і далі, незважаючи на це, буде триматися напрямку на столицю Московської держави, щоб поставити там іншого царя, як це він учинив у Польщі. А до Києва має йти Король Станіслав з польським військом та шведською дивізією Реншильда.

У вересні 1707 р. був у Гетьмана в Києві вінницький ректор Заленський, який у розмові з вищою старшиною запевняв, що їм нема чого боятися, бо «швед не на вас готується, а на Москву». Це відповідало планам Гетьмана, бо забезпечувало йому найвигіднішу, на його думку, для України позицію «вільних рук», конкретно — озброєного нейтралітету в боротьбі між Швецією та Росією.

Ще більше пожвавлюються таємні зносини Мазепи з Карлом XII в 1708 р.

Гетьман напередодні свого зриву з Москвою мобілізує всі свої зовнішньополітичні зв’язки і впливи. Він намагається заручитися допомогою з боку Криму, Туреччини, Молдавії та Валахії, православної ієрархії Близького Сходу, донських інсурґентів на чолі з наступником отамана Булавина— Ігнатом Некрасовим, нарешті, навіть з боку тих кіл московської знаті, що були в опозиції політиці Петра І. Все це робилося не тільки на широку міру, але й винятково майстерно. Навіть гра Мазепи з Петром була не дрібними хитрощами «зрадника», а складною дипломатичною грою, де Гетьман передусім і понад усе ставив інтереси України.

Отримавши від Петра І наказ вирушити на зміцнення російського війська під командуванням царя у битві зі шведами під Полтавою, ввечері 28 жовтня 1708 року І.Мазепа у супроводі невеликого загону козаків зустрівся з Королем Швеції. І.Мазепа приїхав до Карла ХІІ з бунчуком та булавою – символами гетьманства. Він дякував Богу за позбавлення від царського рабства. Карл ХІІ запропонував І.Мазепі сісти, через повагу до його віку, а сам розмовляв з ним стоячи. Розмова шведського Короля з Гетьманом тривала до обіду 29 жовтня. За свідченнями очевидців І.Мазепа був людиною “освіченою, добре знав латинську мову, одразу ж сподобався Карлу ХІІ і був запрошений до королівського столу. Після обіду Король пішов у свої покої, а за ним Мазепа з бунчуком і булавою. На знак своєї покірності королівській волі, він поклав їх до ніг шведського Короля. Згодом, вони попрощалися та І.Мазепа відбув до свого війська”. Під час відсутності І.Мазепи в його ставці в Батурині був наказ – “не пускати росіян, доки Мазепа не повернеться зі шведським військом”.

Після зустрічі з І.Мазепою Карл ХІІ поширив універсал, в якому обіцяв “позбавити Малоросію від польської влади” і переконував народ служити Гетьману Мазепі, оскільки він “вступив в союз зі шведами не через легковажність і не заради власної користі, а через бажання звільнити свою батьківщину”. Цей універсал, складений в оригіналі латинською мовою Гереліном (шведський придворний) і перекладений на українську (очевидно П.Орликом), відіграв велику роль у справі переходу частини козаків на сторону шведів разом з І.Мазепою.

Друга українсько-шведська угода була укладена між Гетьманом Мазепою і кошовим отаманом К. Гордієнком — з одного боку, і Королем Карлом XII — з другого боку, 8 квітня (нов. ст.) 1709 р. у Великих Будищах. Доповнюючи угоду 1708 р., вона говорить лише про те, що шведський Король зобов’язується не укладати мирової угоди з Царем, доки не визволить з-під московської влади України й Запоріжжя.

Всі відомі зносини між Мазепою і шведським королем до самого вступу шведів на територію України провадилися через польські канали. Всякі спроби Гетьмана дістати від Карла XII визнання української державної незалежності повинні були натрапити на рішучий опір з польського боку, та й, зрештою, це суперечило б союзному договорові між Швецією і Польщею. Навіть коли Карл XII і Мазепа зустрілися на Україні й між ними була укладена угода, вона до кінця залишилася оповита великою таємницею, безперечно, з огляду передусім на Польщу й Станіслава Лещинського.

Автентичні тексти угод до нас не дійшли, й тому їх тексти можливо лише частково реконструювати на підставі інших авторитетних джерел. За словами П.Орлика (в меморіалі “Déduction des droits de l’Ukraine” — “Вивід прав України”, складеному 1712 p.), зміст угоди 1708 р. був такий: “Україна і землі, до неї прилучені, мають бути вільними й незалежними; Король шведський зобов’язується оберігати їх від усіх ворогів; зокрема, Король має вислати туди негайно помічні війська, коли того буде вимагати потреба та коли цього будуть домагатися Гетьман та його Стани. Усе завойоване на території Росії, але колись належне “руському” (українському) народові, має бути повернене до Князівства українського; Мазепа мав бути князем українським або гетьманом довічним; після його смерті Генеральна Рада (“Стани”) мала обрати нового гетьмана; Король шведський не має права привласнювати собі ні титулу, ні герба Князівства Українського. Нарешті, для забезпечення цієї угоди і в інтересах безпеки (шведського війська) на території України на весь час війни передаються шведам міста Стародуб, Мглин, Батурин, Гадяч і Полтава”.

Жовтень 2007 року МЗС України

ІСТОРИЧНІ ЗВ’ЯЗКИ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА ШВЕЦІЄЮ (довідка)

Відносини між українським і шведським народами сягають своїми коріннями в далеке історичне минуле, часи Київської Русі та походів вікінгів. Перші відомості про стосунки східних слов’ян з північно-германськими племенами, предками сучасних шведів, датуються VIII-IX ст. Походи норманів-вікінгів сприяли розвиткові торгівлі, зокрема, відомим історичним шляхом “з варягів у греки”, який поєднував північні країни і Київську Русь з Візантією.

Тісні контакти підтримувала Київська Русь зі скандинавськими країнами і у більш пізні часи. Князь Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського короля Улафа (Шотконунга) - Інгигердою-Іриною, а дружиною великого князя Мстислава, одного з синів Володимира Мономаха, була Христина, дочка шведського короля Інга (Стенкіля). Варяги брали участь у битвах князя Ярослава Мудрого зі Святополком під Любечем і на Альті, у битві з Мстиславом під Ліственом.

Після досить тривалої перерви в XII-XVI ст. українсько-шведські стосунки відновлюються у XVII ст. Ініціаторами нових зв’язків з українськими землями були король Швеції Густав II Адольф (1611-1632 рр.) та його канцлер Аксель Оксеншерна. Шукаючи союзників у боротьбі проти Польщі у Тридцятилітній війні, Густав ІІ Адольф відрядив у 1626 р. та 1631 р. дві посольські місії до українського козацтва і запропонував укласти військовий союз проти Польщі та забезпечити шведський протекторат над українськими козацькими землями. Гетьман І.Петражицький-Кулага і козацька рада вирішили відхилити пропозиції.

Укладення союзу зі Швецією прагнув гетьман Б.Хмельницький, який підтримував постійні контакти зі шведськими королями. У 1650 р. він направив до Швеції посольську місію з пропозицією розпочати спільні дії проти Польщі, але цього разу їх відхилила шведська королева Христина (1632-1654 рр.). Порозуміння Б.Хмельницький досяг з наступним королем Швеції Карлом X Густавом (1654-1660 рр.), направивши на переговори у 1654 р. до Стокгольма українське посольство на чолі з ігуменом Данилою.

Після створення коаліції, до складу якої увійшли, зокрема, Швеція, Україна, Молдавія і Волощина, весною 1655 р. шведський Король Карл X розпочав війну проти Польщі і невдовзі зайняв Варшаву та Краків.

Між Україною і Швецією починаються переговори щодо поділу Польщі. У 1656 р. Україну відвідали шведські посли Я.Тенершельдт і Г.Веллінг, а у січні наступного року до Чигирина прибуло шведське посольство, яке запропонувало Б.Хмельницькому укласти договір, за яким західноукраїнські землі мали б відійти до шведської зони впливу. У червні 1657 р. в Україну приїхала нова шведська посольська місія на чолі з послом Г.Лільєкроною. Вона запропонувала укласти договір проти Росії та Польщі, за яким Швеція погоджувалась залишити за Україною всі українські землі, а також віддати їй польські території до Вісли і частину Білорусі до Смоленська. Але Б.Хмельницький відхилив ці пропозиції, заявивши, що “не може розірвати дружбу з тим, кому присягнули” (маються на увазі наслідки угоди України з Росією 1654 р., Переяславська рада).

У жовтні 1657 р. в Корсуні гетьман І.Виговський підписує договір про укладення Українсько-шведського союзу. За договором територія Української держави мала поширитись до Вісли, і до неї ж мали бути приєднані Берестейське і Новгородське воєводства. Але через зміни політичної ситуації (на той час Данія оголосила війну Швеції, а Австрія підтримала Польщу і Росію у війні проти Швеції), а також внутрішні ускладнення в Гетьманській Україні, договір цей залишився без наслідків. Гетьман І.Виговський відмовився від укладеного договору і спробував примиритись з Польщею (Гадяцький договір).

Під час Північної війни 1700-1721 рр. гетьман І.Мазепа і частина українського козацтва, які прагнули відтворення незалежної Української держави, вступили в союз зі шведським королем Карлом XII, армія якого у жовтні 1708 р. вступила на українські землі. За посередництвом польського короля Станіслава Лещинського у 1705 р. І.Мазепа розпочинає таємні переговори з Карлом XII, які завершились підписанням у 1708 р. Угоди зі Швецією щодо спільних дій проти Росії. До союзу приєднався і кошовий отаман Запорізької Січі К.Гордієнко, який 28 березня 1709 р. у Великих Будищах підписав договір з Карлом XII. За цим договором шведський король зобов’язувався не укладати миру з Москвою, доки Україна - Гетьманщина і Запорізька Січ не буде вільною.

У червні 1709 р. відбулась Полтавська битва, яка стала найважливішою подією Північної війни. Карл XII зазнав нищівної поразки, під час битви загинуло майже 10 тисяч та було взято у полон 3 тисячі шведських солдат. Залишки шведського війська капітулювали під Переволочною. Розгром шведів російською армією у Полтавській битві визначив подальший, переможний для Росії хід усієї Північної війни. На місці, де відбулась битва, створено Музей-заповідник “Поле Полтавської битви”, в якому поруч з пам’ятниками захисникам Полтави існують і два пам’ятники шведським солдатам та офіцерам, споруджені у 1909 р. з нагоди 200-річчя Полтавської битви. Один з них, з написом “Вічна пам’ять хоробрим шведським воїнам, які загинули в бою під Полтавою 27 червня 1709 р.”, стоїть на тому місці, де відбулась найзапекліша сутичка під час битви, а другий - там, де, за переказами, було поховано загиблих у битві шведських воїнів (на 6-метровому зі шведського граніту пам’ятнику є напис: “У пам’ять про шведів, які загинули тут у 1709 році споруджено співвітчизниками у 1909 р.”).

Зі смертю І.Мазепи у вересні 1709 р. Карл XII уклав союз з гетьманом П.Орликом і зобов’язався надавати допомогу Україні у боротьбі за її державність. Після невдалої спроби оволодіти Правобережною Україною у 1715 р. П.Орлик прибув до Швеції, де перебував декілька років, і наприкінці 1720 р. вирушив у подорож по Європі. 28 квітня 1997 р. у м.Крістіанстад на Півдні Швеції, в якому у 1716-1719 рр. гетьман П.Орлик проживав разом зі своєю родиною, було відкрито бронзову пам’ятну дошку. У зв’язку з її наступною втратою дошку було поновлено за участю Посольства України в Швеції у травні 2001 року – на ознаменування 10-ї річниці Незалежності України.

На території України існує шведське поселення – в селі Зміївка Херсонської області. Це поселення, нині відоме в Швеції як „Гаммальсвенскбі” (тобто „Старе шведське село”), було засновано в 1782 році після того, як туди прибули шведські поселенці, депортовані Катериною ІІ з острова Даго (нині – естонський острів Хіюмаа) на щойно завойовані Російською Імперією землі. На сьогодні шведське населення села складає 120 чоловік. Граматика і словоформи шведської мови, якою вони говорять, збереглися на рівні 18-го сторіччя.

Після проголошення Української Народної Республіки в ХХ столітті Швеція не визнала незалежної Української держави. Але в ті часи у Стокгольмі неофіційно існувала українська дипломатична місія для Швеції і Норвегії, яку у 1918 р. очолював В.Баженов, а за часів Директорії у 1919 р. – К.Лоський.

У Швеції існувало також декілька представництв, створених українськими еміграційними колами, зокрема, представництво Союзу визволення України (очолював О.Назарук), Українське інформаційне бюро (створене у 1916 р., очолювали В.Степанківський та М.Залізняк), Українське пресове бюро (створене у 1949 р., очолював Б.Кентржинський).

Перші нечисельні об’єднання українців з’явилися у Швеції наприкінці 1940-х років. Найстарішим з них є Українська громада Швеції (УГШ), яка 2007 році відзначатиме своє 60-річчя. Це об’єднання було створено в травні 1947 році в Стокгольмі групою українців, більшість з яких були колишні в’язні німецьких концтаборів або насильно вивезені на каторжні роботи до Німеччини (остарбайтери). Перші загальні збори Української громади та перший з’їзд українців у Швеції відбулися 6 січня 1948 р. в м.Флюста поблизу Стокгольму. Тут було прийняте рішення щодо назви об’єднання, затверджено його статут. Першим головою Громади було обрано Валеріана Федорчука (очолював з 1948 до 1951 рр.).

У Національному архіві Швеції, в Музеї Шведських Збройних сил, інших музеях зберігаються унікальні експонати важливого історичного значення – Конституція П.Орлика 1710 року, листування українських гетьманів, починаючи з Б.Хмельницького, з шведськими королями, булава Б.Хмельницького, прапори козацьких полків XVII століття, предмети часів Київської Руси тощо.

Жовтень 2007 рок МЗС України